Преса про нас
Смерть, інтерактив і мультимедіа. На Венеціанській бієнале можлива тільки любов із першого погляду
Мабуть, минулорічні «п'ятихвилинки ганьби», коли по гучномовцях на території експозиційних павільйонів Джардіні оголошували країни, що не беруть участi у Венеціанській бієнале, спрацювали. Цього року кількість національних павільйонів була просто рекордною - 76, плюс кураторський проект в «Арсеналі» американця Роберта Стора, плюс окремі самопрезентації - у результаті жоден маніяк сучасного мистецтва не може чесно сказати, що він подивився всі експозиції. Це неможливо ні фізично, ні морально - пропустити через себе сотні кілометрів відео, полиці фотоальбомів, тонни паперу з текстами, еклектичних інсталяцій та інших візій. Видовище, коли фахівці (!!!) - куратори, критики, мистецтвознавці, галеристи - пробігають павільйонами, ковзаючи поглядом по стінах, заглядаючи на секунду в затемнені кімнати з екранами, доволі моторошне: якщо не вони, то хто? Тож звинувачувати концептуальне мистецтво в тяжінні до епатажу, ефектності, скандалу, особливо на таких «олімпійських іграх», як Венеціанська бієнале, - несправедливо, бо тільки той, хто з першої секунди заволодів твоєю увагою, спрацював хоч на периферійній ділянці ока - той вліз у твій мозок і пам'ять.* * *
Цьогорічна бієнале проходить під девізом «Думай почуттями, відчувай розумом. Мистецтво в теперішньому часі», втім куратор Роберт Стор, який вигадав цей слоган, схоже, не потрудився відшукати в сучасному арт-просторі художників, чиї роботи надали б цьому концепту яскравих, індивідуальних, особистісних рефлексій. Зі ста художників - учасників кураторського проекту (до речі, серед них було троє росіян і жодного українця) увагу привернули не більше десяти. Наприклад, дерев'яний макет міста, на яке падає літак, американця Чарльза Гейнса. Літак на механічному металевому штирі уповільнено пікірує над хмарочосами і в місці зіткнення з поверхнею перевертається дерев'яна ляда і перед глядачами постають чорні обвуглені рештки залізного птаха. Цей проект Гейнса з різними модифікаціями триває з 1995 року - і заворожує так само, як видовище башт-близнюків, що розсипаються 11 вересня 2001 року. Чи не найсильніше враження справляє відеопроект китайця Ян Чжен-Чжонга. З екранів, вивішених у ряд, до тебе говорять різні люди - смішливі і байдужі, красиві і несимпатичні, підірвані і традиційні, вони не можуть налаштуватися на серйозну роботу на камеру, відволікаються, збиваються, хихотять чи серйозно дивляться в об'єктив, але коли ти бачиш, що всі вони кажуть одну фразу - «Я умру», цей хор твоїх сусідів по планеті, сусідів по часу здається зворушливо рідним. Пригадуються рядки з Марини Цвєтаєвої: «Послушайте, еще меня любите за то, что я умру...». Теми смерті по-різному обіграли італієць Анжело Філомено - три гламурні за технікою (вишивка на шовку, гаптування кристалами та оніксами) і екзистенційні за змістом (скелет какає під деревом, а другий із подружкою куражиться над містом на мiтлі); Жан Крістіан Браун - він зняв 144 могили в Нью-Йорку, біля яких живі хотіли розвеселити мертвих: одягли на пам'ятник кумедну футболку, поставили карнавальних скелетів і привидів, прикрасили могилу сердечками до Дня святого Валентина чи принесли різдвяний чобіток; та іспанець Ігнасі Абаллі (колаж із газетних вирізок із кількістю смертей), француженка Софі Колл (фотографія матері на смертному ложі, її портрет, її листи) та американка..., яка заповнила стіну сотнями папірців із портретами олівцем цивільних людей, обслуговуючого персоналу, які загинули в Іраку, причому лакуни на стіні вказують, що ця галерея не остаточна. Одні перетворюють смерть на клоуна, а інші пильно вдивляються їй в очі, долаючи жах. Коли в національних павільйонах - часом свідомо, iнодi несвідомо - художня ментальність тієї чи іншої країни проявляється як негатив, то в загальному павільйоні навіть внутрішньополітичні чи внутрішньосоціальні явища набувають глобального значення. На екрані хлопчик біля зруйнованого будинку футболяє череп, він грає сам із собою в футбол. Наразі це розбомблений Белград, втім нікого не здивує поява такого хлопчика з таким «м'ячем» на вулицях Парижа, Києва чи Праги, бо це не тільки символ гри зі смертю на війні, а й звичності подібних символів - через медіа, мистецтво в тому числі концептуальні ігри зі свідомістю. Крістін Хілл, яка працює в Німеччині та США, показала людей-функції через їхні шафи з професійними атрибутами. Офісна сукня на вішалці, годинник, гаманець, ряд гострих олівців, пудра, книжка про фемінізм, дзеркало з ручкою - це інвентар секретарки, блакитна уніформа, мітла з пір'ячка, миючі засоби, дамський роман у м'якій палітурці - це покоївка, речі розкажуть усе про господаря. Поруч із кураторським проектом у «Арсеналі» розташувався широко розрекламований у Венеції на всіх зовнішніх носіях африканський павільйон. Крім різних автентичних штуковин, антирасистських, соціальних у цьому проекті представлено неймовірної краси гігантські покривала чи завіси із бляшанок і жерстяних пробок Ель Анатсуї, що нагадують дорогу парчу чи золототкані гобелени. Ці об'єкти як представники рукотворного contemporary art були в меншості на цьогорічній бієнале, як, власне, і живопис, який хіба де-не-де підсилював чи відтіняв певні ідеї, виконані на інших носіях.
* * *
Говорити про рівень чи тенденції національних павільйонів узагалі не випадає - оскільки порівнювати непорівнюване це як «впихати невпіхуємоє» (цитата з зали Верховної Ради). Польща представлена архітектурними рефлексіями Моніки Сосновськи - чорна металева конструкція з загнутими кутами, кривими сходами всередині, покрученими лініями заліза, для неї це занурення в інший час, це образ післявоєнної Східної Європи. Корейський павільйон схожий на лабораторію патологоанатома - на вході великий скелет біжить за маленьким скелетиком, а далі під скляними вітринами - окремі частини скелета й інструменти для їхньої збірки. В окремій кімнаті зафільмовано процес. Ерік Дайскаертс представляв Бельгію - кумедний проект «Палац дзеркал і відкриттів» складається із дзеркально-скляного лабіринту і відеолекції автора про забудову Венеції у формі лабіринта і подвійного меандра. Французький і англійський павільйони, названі газетою The Independent найбільш очікуваними подіями, теж були виставками одного автора. У французькому Софі Колл зняла на відео і сфотографувала понад півтори сотні жінок, які пояснюють листи від коханих, та дизайнерськи оформила листи на стінах вперемішку з фотографіями. Жінка і кохання, жінка і текст, традиційне заняття від віку до віку - яке воно в соціологічній масі в XXI столітті. На вході до британського павільйону, мов гарячі смаженi пиріжки, розліталися сумки, каталоги та татушки-переводки із фривольними малюнками зірки сучасного мистецтва Трейсі Емін, яка представила виставку офортів і живопису в стилістиці сексуальних дівочих мрій. Крім традиційних технік, є робота з текстилем, з неоном, загалом виставка вражає ніжною вишуканою формою і хуліганським змістом. Ті куратори, які пішли шляхом інтерактивного спілкування з відвідувачами, точно не прогадали, роблячи ставку на підігріті бажання кожного городянина мати стосунок до мистецтва, на хапальний рефлекс, на якір у пам'яті кожного, хто покладе собі щось у кишеню чи візьме участь у дійстві. У павільйоні США демонстрували роботи покійного культового концептуаліста Фелікса Гонсалес-Тореса - інсталяцію з лампочними гірляндами, килим із чорних лакричних цукерок у прозорих обгортках, який, за задумом художника, відвідувачі до кінця виставки мали з'їсти. Цей килим американський кубинець придумав у 1990 році, а на аукціоні Christie's анонімний любитель сучасного мистецтва купив такий килимок за 666 тисяч доларів. З американського павільйону ще можна було винести плакати, які були арт-об'єктом у центрі залу рівно доти, доки не з'явився перший кмітливий і не почав скочувати рулон. У скандинавському павільйоні дартс-панно на всю стіну нагадувало стару радянську сентенцію «не проходьте повз». Куратор російського павільйону Ольга Свіблова, яка напередодні відзначила свій день народження на терасі одного з венеціанських готелів у компанії Ксенії Собчак, Евеліни Хромченко, Марата Гельмана та інших світських персон, дуже хвалила український павільйон, але її, тобто російський, був, без перебільшення, дуже актуальним. Все віяло сучасного російського мистецтва вражало уяву - тут і нет-проект Юлії Мільнер Click I hope - величезний екран із дзеркальним зображенням, на якому пливуть слова «Я сподіваюсь», до речі, й українською теж, далі п'ять екранів з видом на венеціанську лагуну, який затьмарюють кадри з реального, інформаційного, агресивного, військового, земного світу, а коли вони сягають якогось піку напруги - по екранах стікають краплі дощу і їх витирають «двірники». Ця робота Олександра Пономарьова і кабінка «Душ», в якій через тебе потоком проходить інформація з десятків екранів - із серії заворожуючих, відтак дуже привабливих. На першому поверсі людина-перформенс Андрій Бартенєв показав безкінечність із світлодіодних сердець, а група АЄС'Ф - 3D анімацію «Останнє повстання».
* * *
Обійшовши величезну частину павільйонів і повернувшись у Палаццо Поподопулі до українського павільйону, починаєш розуміти, що знання кон'юнктури сучасного артринку і недитячі інвестиції PinchukArtCentre все-таки здатні творити контемпорарі арт. Ми запитали в одного з кураторів українського павільйону, директора Інституту проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України Віктора Сидоренка: чи варто було ліпити таку складну і багатогранну експозицію, адже деякі країни обмежувалися одним художником або навіть одним об'єктом. «Україна лише четвертий раз бере участь у бієнале, і думаю, такий підхід для нас є правильним, - сказав пан Сидоренко. - Коли ходиш деякими павільйонами, то складається враження, що державі воно не дуже то й потрібно, бо вони вже давно пройшли цей процес самоідентифікації художньої, там художники з молодого віку починають брати участь у таких проектах, ці традиції напрацьовані. А у нас виросло ціле покоління художників, невідомих світу, які ніколи не виставлялися на подібних заходах.
Зрозуміла концепція «Поеми про внутрішнє море», зрозумілий підхід - до співпраці запросили українських художників та іноземних. Я думаю, для України не зайве буде знати, як нас сприймають. Одна справа, що за 15 років у нас склалася якась самоідентифікація всередині країни. А інша - що думають про нас збоку. От буквально позавчора ми йшли з Борисом Михайловим по Сан-Марко і він каже: для того, щоб так писати світло, оце особливе італійське світло, італійці потратили багато десятиліть і століть. Ви ж знаєте, що українські художники, і ті зокрема, що вчилися в Санкт-Петербурзькій Академії, виїздили в Італію, писали тут картини. Мені дуже сподобалася ця думка - ми повинні виробити своє внутрішнє світло».
До речі, після відкриття української експозиції міністр культури і туризму України Юрій Богуцький сказав «УМ», що в наступному році Україна матиме свій фестиваль сучасного мистецтва, в бюджеті на 2008 рік ця стаття видатків уже буде запланована.
